Життєвий шлях Віталія Опанасовича Карпенка
Оксана Іваненко, керівник гуртка «Моє рідне місто»
Снігурівського будинку творчості дітей та юнацтва,
Снігурівської міської ради
Снігурівська ОТГ Баштанська область
Якщо українці – нація поетів, то Снігурівщина – один з осередків поетичної України. Родом з цих околиць Снігурівка. Скромність наших пращурів залишила нам імена поетів, а їх мініатюрні, філософські, жартівливі, любовні шедеври. І числа немає тим куплетам... Ми вихованці, гуртка «Моє рідне місто» з нашим керівником Іваненко Оксаною Валерівною, знайшли ці рядки в книгах і вирішили саме з них розпочати розповідь – дослідження. Ми незнаємо чи комусь наше дослідження видасться таким же необхідним, яким воно є для нас. Головною причиною яка нас переслідувала під час написання цієї роботи, стала відчуженість сучасних українських людей від книги. Ми вважаємо себе сучасними людьми які мають багато цілей і стараються досягнути їх з усіх сил. Ми гуртківці всім цікавимся і любимо все нове. Нас дуже образив і обурив факт, що лише одиниці можуть читати книги і насолоджуючись цим. Більшість наших однолітків читають книжки лише тому, що їх заставляють робити це в школі. Своїм дослідженням ми хотіли з'ясувати причини поганого ставлення молоді до літератури а особливо до поезії. Адже у віршах можна знайти стільки нового, стільки цікавого і схожого з чимось із свого власного життя. Своєю роботою ми краєзнавці хотіли заохочити хоч деяких наших друзів до поезії, до цього цікавого і нового світу поета. Адже вірші - це шедеври, пам'ятка і заповіт майбутнім поколінням. І забігаючи наперед, можемо сказати, що у нас це вийшло.
Наша споконвічна земля Снігурівська багата й невичерпна на оригінальні таланти, джерела художнього слова, витоки животворчої духовної сили. Над нею завжди витає вільний український дух, невиснажливу силу якого успадковує, передає з роду в рід національна література, незнищенна скарбниця різножанрових творів красного письменства.
Фото 1. Вихованці гуртка «Моє рідне місто»
Велич кожного краю — в людях, які тут живуть. І особливо в тих людях, котрі своїми справами зробили внесок у розвиток науки, культури. Багато видатних людей, що прославили Снігурівщину, народилися і виросли, у нашому місті, районі, та області. У світі багато видатних людей. Усі вони талановиті, і з багатьох хотілось би брати приклад. Ті, хто досяг найбільших висот у житті, як правило, досягали всього цього своїми зусиллями, своєю власною важкою працею. Такі талановиті особи є і в нашому місті – Снігурівці. Наш гурток «Моє рідне місто», керівником якого є Іваненко Оксана Валеріївна дуже старанно збирали цікаві історичні матеріали, все ми хочемо зберегти для майбутнього покоління. Ми хочемо розповісти про двох людей, які народилися, в нашому місті, навчалися, працювали.
Це – відомий журналіст, письменник, політик Віталій Опанасович Карпенко, та Бойченко Валерій Петрович поет – лірик.
Фото 2. Вивчаємо поезію «Земляків».
Життєвий шлях Віталія Опанасовича Карпенка
Фото 3. Карпенко Віталій Опанасович
Дуже цікавою для нас гуртківців стала біографія, та життєвий шлях Віталія Опанасовича Карпенка. В нашому дослідженні ми постараємось, як найбільше про нього розповісти.
Віталій Карпенко – журналіст, письменник, політик – розкрився на зламі століть: від перестройки до першого десятиліття Української Незалежності. Майже двісті сюжетів – від драматичних до смішних, – зв'язаних дорогою правди і справедливості, є цікавим зрізом соціально-політичної дійсності надзвичайно складного періоду боротьби за становлення та утвердження Незалежної України.
Народився 3 березня 1941 року у стольному граді Києві, що зафіксовано Жовтневим ЗАГСом в офіційному документі - свідотстві про народження. Батьки вихідці із сіл Київщини: мати Олексанра Степанівна з-під Кагарлика, а батько Опанас Никодимович з-під Христинівки (нині Черкаська область). Опинились у столиці в пошуках роботи та кращої долі. Тут познайомилися, одне одному сподобалися і часом побралися. Робота знайшлася для батька – на меблевій фабриці імені Боженка, для матері – у трамвайному міському господарстві. А от мрія про кращу долю, на жаль, виявилася примарною для обох. Приємні, радості від з'яви світ Божий їхнього первістка, такої звичайної для щасливого подружжя, зазнати не довелося.
Грозові хмари великої біди вже нависали над Україною і розродилися страшною війною, яка й поглинула, як і мільйони інших людей, мого батька у свою ненаситну пельку. Тільки через роки по тому на запит моєї бабці Мотрі, батькової матері, надійшли з Центрального архіву Червоної армії в Москві невтішна відповідь: Карпенко Опанас Никодимович пропав безвисти влітку 1941 року під час оборони Києва.
Війна докотилася до української столиці швидше, ніж можна було сподіватися. Цілком зрозумілий розпач молодої матері, ще незміцнілої від тривалої хвороби, яка з немовлям на руках, без чоловіка та засобів існування опинилася серед розбурханої воєнної стихії. Вона вирішила шукати прихисток у свекрухи, оскільки рідних вже не було в живих: батько, священик отець Степан, був репресований ще у зловісні 30-ті роки, а мати, не витримавши напруги, невдовзі померла.
Отож, за словами моєї мами, всіма правдами і неправдами вона зі мною на руках добралася до села Голяківки, де жила батькова мати, Мотря з малолітньою донькою Наталкою. Чоловіка її, Никодима, розкуркулили на початку тридцятих і вивезли в далекі Сибіри, де його слід запав. А трьох старших синів згодом підібрав молох війни, оскільки їх мобілізували на фронт. Додому повернулися тільки наймолодший, Денис, перенісши страхіття війни, принизливий полон і німецький концентраційний табір, з якого дивом пощастило вирватися.
Про все це я дізнався пізніше, багато розповідала мати.
Звичайно, на Тернопіллі нам вдалося перебути голодні часи і врятуватися. У матері виникла думка завербуватися добровільно і переїхати у пошуках кращої долі на нове місце. Тим більше, що обіцяли виплатити якісь там підйомні, а на місці переселення забезпечити безплатно житлом. Та тільки ж хіба завербують самітну жінку та ще й з малолітньою дитиною? Саме для того, щоб стати переселенкою, мама пов'язала свою долю із покаліченим війною вдівцем.
– Це Микола Іванович Когут, він буде з нами жити. Ми разом поїдемо в Миколаївську область, де нам дадуть хату і роботу. Там багато сонця, і життя буде кращим.
Нових поселенців зустріли на залізничній станції Новополтавка представники Еланецького району. Розподілили по колгоспах, нам випало село Водяно-Лорине. Повантажили на воза наші пожитки і рушили, як мені здалося, невідь- куди, і невідь-навіщо. Село невелике, проте мальовниче, розкинулося побіч степової річки Громоклеї. Вивантажили нас біля глинобитної халупи з підсліпуватими вікнами. Такі хатки називали землянками, та ці землянки нічого спільного не мали з лісовими схронами, викопаними в ґрунті і добре замаскованими. Називали землянками тому, що хатки були маленькі і всуціль земляні, точніше глиняні: стіни саманові , підлога – звичайна глиняна долівка, замість даху покладені слижі, покриті очеретом, зверху замазані грубим шаром глини, що мав захистити від дощу.
Мама відвела мене до школи – у третій клас. Ходити було далеченько. Можна було сошею, як називали жорствяну шосейку Миколаїв – Кіровоград, що пролягала через село, а можна було приємний шлях – стежину через занедбаний кленовий парк, який розкинувся між дорогою та річкою Громоклеею. Дітвора – а з нею і я – віддавала перевагу паркові: можна було поскакати по гіллю Тарзанами ( якраз у селі крутили трофейний фільм про пригоди Тарзана і мавпи Чити у джунглях), у спеку можна було скупатися у прохолодній воді Громоклеї. Так закінчивши чотири класи ми з мамою повертаємось на Батьківщину – де я і народився.
Мама зачастила в район. Кілька разів їздила в Христинівку, з'ясовувала можливості завербуватися куди-небудь подалі… І тут їй пощастило: дізналася, що потрібна робоча сила у степах Миколаївщини. Умови принаймні на словах, добрі: видаються підйомні, на місці виділяється житло – навіть фотографію типового переселенського будинку показували. Мамі вдалося переконати, що у неї також сім'я: вона працездатна, та син підліток, який невзабарі стане повноцінним працівником. Те, що вже один раз побувала на Миколаївщині за оргнабором, мама приховала. І їй таки вдалося підписати угоду про добровільне переселення на Миколаївщину. Причому навіть конкретна адреса вказувалася, куди їде: у радгосп імені 40-річчя Жовтня у Снігурівському районі.
До села Баратівка, де розташована центральна садиба радгоспу, від залізничного полустанка Галаганівка рукою подати. Село мальовниче розкинулося на камянистих при інгулецьких пагорбах. Не якийсь тобі глухий закуток у глибині степу, що тільки у мареві бачить воду, а справжня оаза. З одного боку вона омивається Інгульцем, що впадає в Дніпро, але зміцнює течию навпаки, у зворотному напрямку, коли починає роботу Снігурівська насосна станція Інгулецької зрошувальної системи, тобто починає текти не в Дніпро, як було одвічно, а з Дніпра. З другого – голубі артерії каналів напувають поля життєдайною вологою – тобто тією ж дніпровською водою, перепущеною через потужні помпи насосної станції, яка побудована за 20 кілометрів угору проти течії Інгульця…
Верхня вулиця села зовсім нова – забудована житлом для переселенців. Акуратні стандартні цегляні будинки з високим дахом, покритим шифером, – не те що водяно-лоринська землянка. Нам дісталася крайня хата з видом на Інгулець і сусіднє село Гречанівку. Біля хати традиційний город та сарайчик для живності. Одне слово, живи і розкошуй. І мати, і я були задоволені оселею: ще б пак, добротний будинок і головне – власний. А що крайній, то, може, й на краще – маємо вільний вихід у степ широкий з двох сторін.
Тодішня Баратівська середня школа була розташована на Левутському (назва сільського кутка) у трьох приміщеннях. У першому – початкові класи, у другому – старші, у третьому – вчительська, канцелярія та директор школи.
Мене зарахували до 9-а класу. Класним керівником була Лідія Лук'янівна Агеєнко, вчителька української мови та літератури. Так склалося, що цих учнів вона вела ще з першого класу, коли по закінченні педучилища прибула сюди на роботу, і забігаючи на перед, варто сказати: до випускного. Тому для неї цей клас був найкращий, найрідніший, найпам'ятніший – стільки вкладено в нього душі, знань, нервів. Власне, становлення першокласного педагога відбувалося разом зі зростанням учнів. Вона ставилася до дітей справді по-материнському: не маючи власних дітей, всю нерозтрачену материнську любов віддавала учням. Навчаючись в школі, продовжував відвідувати літературний гурток, писати вірші, Лідія Лук'янівна підтримувала мої вправи, пропонувала їх до стінгазети. А якось вчителька принесла до класу районку, розгорнула і показує: «Ось у газеті надруковано аж три вірші Віталія Карпенка. Привітаємо його». І привітали оплесками. Для мене стало несподіванко, бо вчителька з власної ініціативи зібрала мої вірші і надіслала до редакції, не попередивши автора. А те, що їх надруковано в тій же газеті, де вміщувалися вірші самого директора, тішило моє самолюбство.
Далі я так осмілів, що вже й сам став посилати до газети свої поетичні спроби. Деякі з них – звісно, підправлені – друкувалися. Аж якось отримую листа з редакції, на офіційному бланку ви видрукувано: « Шановний тов. В.Карпенко, зайдіть при зручній для Вас нагоді до мене на розмову. З повагою редактор О. Д. Шарандак…».
З Баратівки до Снігурівки 18 км, рейсові автобуси тоді ще не ходили, до райцентру можна було попуткою, велосипедом або пішки – як казали, одинадцятим номером. І «шановний тов. В. Карпенко», якого кличе на розмову сам редактор та ще й «з повагою», позичив у друга велосипед і після уроків подався до райцентру шукати редакцію.
Редактор – високий, смаглявий і дуже серйозний чоловік – був на місці, відразу ж прийняв мене, пильним поглядом оцінив мою бідну одежину, став розпитувати про життя-буття. Я розповів, що живу з мамою, що мама працює прибиральницею у школі, що батько не повернувся з війни.
Далі Олександр Дмитрович – так звали редактора – похвалив за те, що я пишу вірші, проте відразу зазначив, що районна газета – не літературний часопис, літ сторінка виходить тільки раз на місяць. Отже, на віршах багато не заробиш (він відразу збагнув, що для сільського хлопчини з неповної сім'ї жодна копійка не зайва). От якби ви писали нам про те, чим живе село, про кращих трудівників, про дозвілля молоді, то ми могли б друкувати хоч і щономера ( газета виходила тричі на тиждень), а гонорар у нас однаковий – що за вірша, що за замітку. Це зовсім не означає, що треба облишити поезію, продовжуйте віршувати, проте поезія – для душі, а замітки про сільське життя – для користі справи. Пропоную вам стати нашим сільським кореспондентом, скорочено – сількором. Згода?
Я погодився, редактор конкретизував теми, які цікавлять газету. А ще сказав: пишіть безпосередньо на моє ім'я. І, я окрилений, помчав степовим путівцем у Баратівку.
Так я став сількором районної газети. Майже всі мої замітки друкувалися. Та запам’ятався не перший матеріал, а перша офіційна реакція на нього. Точніше – на критичну замітку про недоліки в роботі сільського робкоопу. Тоді я ще не працював у штаті газети, а тільки перейшов у десятий клас. У замітці йшлося про порушення розпорядку роботи сільського магазину, незадовільний асортимент товарів, неповагу до покупців. Десь через кілька тижнів опісля в газеті з'явилася замітка «Слідами наших виступів». У ній йшлося про те, що кореспонденцію сількора В.Карпенка обговорено на засіданні правління Снігурівської райспоживспілки, критику визнано справедливою, голові Баратівського робкоопу винесено догану і зобов’язано його виправити недоліки та доповісти правлінню.
Мене надзвичайно вразило, що замітку В. Карпенка обговорено в районі, хоча було жаль жаль голову робкоопу, якому винесено догану, про якого дізналося все село. Але ж я вперше пересвідчувався, яку велику силу має друковане слово! Сільчани говорили: «Ти диви, хлопець Шури-переселенки, школяр ще, а розкритикував робкооп – і в магазині з'явилися товари, яких раніше вдень з вогнем не знайти, та й відчинятися почав він учасно».
Взаємини з редакцією, а точніше з редактором, бо він особисто підтримував зі мною зв'язок, складалися якнайкраще. Мені вдалося своєю сумлінністю викликати довіру до моїх заміток. Якось редактор надіслав мені критичного листа на головного інженера радгоспу і попросив його перевірити. У супровідній записці редактор радив переговорити з автором, з іншими працівниками центральної майстерні, уточнити, чи правдиві названі факти, а вже потім зустрітися з головним фігурантом критики.
Завдання було незвичайне, я почав перевірку, керуючись настановами редактора. Автора листа під таким призві щем не виявилося – це була анонімка. Факти – або вигадані, або перекрученні. Я написав докладний звіт перевірки і надіслав до редакції.
Після цього редактор за потреби телефонував до школи – а телефон був тільки у кабінеті директора –і просив покликати учня 10-а класу Карпенка. Директор з іншого приміщення йшов до класу: « Карпенко , до телефону, кличе редактор газети». Коли це було вперше, я, задерши носа, йшов до кабінету директора під зачудованими поглядами однокласників. Того, першого разу редактор подякував за ретельно проведену перевірку листа і повідомив, що за це мені буде нарахований підвищений гонорар, хоч матеріал у газеті і не з'явився. І тут же дав мені завдання написати про дозвілля сільської молоді.
Після цього телефонний зв'язок став регулярним – Шарандак дзвонив до школи приблизно щомісяця. Для мене ж дзвінки Шарандака були як бальзам на душу – вони вселяли впевненість, що моя робота потрібна, і надихали писати до газети.
Проте і віршувати я не покидав. Коли надходило натхнення, міг годинами римувати. Так само надсилав ці твори до редакції, деякі з'являлися на сторінках газети. Якось не спав цілу ніч, ніби на одному подиху написав, як мені здалося, цілу поему – «Ми молоді». Перечитав – сподобалось. У ранці, недовго роздумуючи, грубенького конверта з адресою редакції відніс на пошту. Місяць із нетерпінням і надією чекав, коли вийде чергова «Літературна сторінка»: чомусь була впевненість, що надрукують. Надрукували, проте мене чекало розчарування: з моєї поеми вибрали тільки дві строфи.
Мені здалося це несправедливим, і я вирішив перевірити себе, звернувшись до найвищого авторитету – до свого улюбленого поета Андрія Малишка. Переписав якомога чіткіше і надіслав йому на суд свій твір. Оскільки адреси його не знав, то на конверті старанно вивів: КИЇВ, ПОЕТОВІ АНДРІЄВІ САМІЙЛОВИЧУ МАЛИШКУ. Вийшло, як за Чеховим, – на дєрєвню дєдушкє.
Проте лист не тільки знайшов адресата, а й відправник досить таки скоро отримав відповідь. «Мій юний друже! – писав відомий поет. – Це добре, що Ви молодий, що почуття нуртують у Вашому серці і виливаються на папір віршами. Проте поезія – це мислення в образах. Продовжуйте писати, якщо відчуваєте, що не писати просто не можете. Якщо ж можете не писати, то краще не пишіть…» Глибоко в душу запали мені такі прості і водночас мудрі, зовсім не образливі слова. За інерцією я ще продовжував віршувати, але тільки для себе, а не для друку. З рештою, я виконав обидві поради Андрія Самійловича: коли збагнув, що можу писати віршів, облишив поезію; коли відчував, що не можу писати для преси , що журналістика – справа на все життя, то пишу й досі, ось уже понад півстоліття…
Віталій Карпенко відомий публіцист, політичний та громадський діяч. Працював у районній та обласній пресі на Миколаївщині. Редагував популярну газету «Вечірній Київ».
Фото 4. Віталій Карпенко з В'ячеславом Козловим. м. Снігурівка.
Районна газета завжди відчувала дефіцит журналістських кадрів. Випускники факультетів журналістики віддавали перевагу Києву, в крайньому разі обласним центрам та більшим містам. Їхати у районну глушину охочих було мало. Тому в районній пресі працювали люди з педагогічною, бібліотечною й іншою близькою до філології та журналістики вищою освітою. Часто, як і зі мною, Миколою Заморієм, у штат газети брали після десятирічки. Фотокориспондент Віктор Бондаренко також мав середню освіту, В'ячеслав Козлов закінчив педінститут працював в Василівській школі учителем, але згодом наважився, та перейшов до редакції. Редакція на той час розбагатіла – їй звідкілясь передали на баланс не новий, але триколісний мотоцикл з коляскою «М-72». Він дістався мені, як досвідченому мотоциклісту, щоправда, без прав, але який пройшов хрещення на двоколісному. Мій «ИЖ-49» перейшов у спадок Козлову, якого я нашвидкуруч проінструктував, де вмикати запалення, як заводити та перемикати швидкості, і з цим знанням він уперше виїхав у далеке село Червону Долину.
На початку шістдесятих років, настав час подумати про вищу освіту. Послав документи на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
У гурті, де опинився, були Олександр Глушко з Миколаївщини, Владислав Бойко з Сумщини, Анатолій Колесник з Полтавщини – всі вони працювали у районних газетах і всі стали студентами.
Пройшовши добрий практичний гарт у районних газетах і одночасно одипломлені, взяли на себе основний тематично-організаційний тягар редакційної роботи. Наш авторитет залежав від фахового рівня, а він, без зайвої скромності скажу був, досить високий. Наші пера були помітні, з – під них виходили матеріали, які привертали читацьку увагу. На нас рівнялася редакційна молодь.
Фото 5. Колектив редакції 1989 року.
...З 1985 року, очоливши найстаріший часопис України — «Вечірній Київ», з яким пов’язують відродження української демократичної незалежної преси, колективу оновленої редакції газети довелося повоювати з компартійною верхівкою, щоб друкувати практично неможливе. Тоді «Вечірка» першою відкрила таємниці поховань жертв тоталітарного режиму в Биківнянському лісі, розповіла про зустрічі в колективах збанкрутілих підприємств, дала публікації на захист РУХу від цеківської компрометації. Відродивши «Вечірні розмови» М.Рильського, ми вирівняли перекоси в мовній політиці часів В.Щербицького, почали активно публікувати наших письменників, чим завоювали авторитет найпопулярнішої серед радянських вечірніх газет. Наприкінці 1980-х рр. «Вечірка» мала найвищий за свою історію тираж — 576 тисяч! Яка з українських газет сьогодні може таким похвалитися?!
На запитання: «Що б ви змінили у своєму житті?» Віталій Опанасович відповів — Якби мені випала доля бодай трохи змінити свій життєвий шлях, неодмінно залишив би все, як було. Народившись у березневому Києві 1941-го та зоставшись без батька, який загинув під час оборони української столиці, у житті моїм було сповна: повоєнний голод, втеча з мамою-вдовою на Тернопілля, злиденне жебракування, переселення до степової Миколаївщини. Але саме звідси, з порога «глинобитної халупи з підсліпуватими вікнами», я пішов відкривати світи: мої поетичні дебюти в Снігурівській районці, критичні замітки «на злобу дня» та заняття в літстудії, знайомство з О.Гончаром, невдовзі — Київський університет, по закінченні якого працював заввідділу молодіжки, обласної газети, редакторство в «Ленінському племені» — усе це не порожнє місце в моєму житті.
— Але й сьогодні для Віталія Карпенка вистачає роботи, бо він — завкафедри університету «Україна», професор, габілітований доктор Українського вільного університету (Мюнхен, ФРН), автор 35-ти книжок художньо-документальної прози, низки публікацій на сторінках українських та зарубіжних часописів. Навіть тоді, коли з гуманітаріями краю взялися за створення факультету журналістики в Миколаївському університеті, перший, хто зголосився там працювати, був В.Карпенко.
— І сьогодні Карпенко залишається напрочуд енергійним та сміливим. — Для журналістики він зробив більше ніж хто інший. За півстоліття роботи перо в його руках тільки погострішало. В.Карпенко, пройшовши всіма щаблями журналіста й редактора, довів, що з бюрократією та бездуховністю, з якою йому доводилося зустрітися за 20 років української незалежності, варто позмагатися. Тому вихід його книжки спогадів, яка вже набула розголосу, — унікальне явище не тільки для вітчизняної науки, а й для новітньої історії, що писалася в складних умовах державотворення. Саме тому він, а не хтось інший, став першим заслуженим журналістом України, але не останнім в УРСР. І в тому — один із уроків його доріг, які ще не пройдено.
Про непрості роки роботи в миколаївській пресі згадували журналісти Юрій Демченко, Віталій Олійник, Всеволод Ільїн, Валерій Фальов, В’ячеслав Козлов. Саме вони, а також безліч інших постатей у сучасній журналістиці, літературі та політиці, серед яких — три Президенти держави, Патріархи Володимир і Філарет, письменники Василь Барка, Анатолій Дімаров, Павло Глазовий, Іван Григурко, академіки Іван Дзюба, Ярослав Яцків, стали персонажами близько двохсот сюжетів його «Уроків», що з ними, немов на машині часу, повертається до витоків свого життя. Джерел спільної боротьби за становлення та утвердження незалежної України.
Книга Віталія Карпенка під назвою "Уроки пройдених доріг" - це спроба з висоти 70-ти прожитих років осягнути свій життєвий шлях. Про це під час презентації власної книги в Національному музеї української літератури заявив сам автор.
"Ця книга - підсумок мого життя, яке, до речі, було доволі складним, оскільки я жив у досить нерівну епоху", - розповів В. Карпенко.
За його словами, у книзі він згадує цікаві особистості, з якими довелося зустрічатися: від друзів-журналістів, відомих письменників і митців до високих партійних функціонерів, міністрів і перших трьох президентів держави.
"На моєму життєвому шляху зустрічалися різні люди: цікаві, нудні, приємні чи не дуже. Сприйняття цих людей моїми очима, звичайно, є річчю суб'єктивною", - підкреслив він, додавши, що намагався, однак, відкинути пристрасті і подати матеріал якомога об'єктивніше.
Як зазначив В. Карпенко, до його книги увійшло майже двісті сюжетів: від драматичних до смішних - зв'язаних дорогою до правди і справедливості, що є цікавим зрізом соціально-політичної дійсності, надзвичайно складного періоду боротьби за становлення та утвердження незалежної України.
Нині колишній керманич газети "Вечірній Київ" Віталій Карпенко очолює кафедру журналістики у відкритому міжнародному університеті розвитку людини "Україна".
"Мене дуже цікавить спілкування з молоддю, вона відрізняється від тої, що була в мої часи: нині вона більш розкутіша, вільніша та самостійніша", - резюмував Віталій Карпенко.
Карпенко Віталій Опанасович. Закінчив факультет журналістики Київського університету та Академію суспільних наук. Кандидат філологічних наук, доктор суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету (Мюнхен, НДР), професор. Обирався депутатом Верховної Ради України. Заслужений журналіст України, нагороджений орденами і медалями. Автор книжок: "Кінбурнська коса", "Скарби південного степу", "Подорож на острови", "Люди и корабли", "Правды о себе не побоитесь?", "Японія у глянці і без нього", "Крізь шторми", "Глибокий фарватер", "Джерело життя і краси", "Тут біля самого моря...", "Парламент ізсередини", "Поодинці вмирають, виживають - гуртом" "Суд і осуд. Міністр оборони - проти "Вечірнього Києва", "Вечірній Київ" - проти шмаровщини", "Як повернути манкурту пам'ять", "Українські студії під небом Баварії", "На нашій, не своїй землі..." "Національна ідея в українській періодиці", "Час каміння збирати...", "Українці в Казахстані", "Антиукраїнські тенденції і незалежність України. Практика медіа-політики 1988 -1998 рр.", "На крутому повороті". Лауреат літературної премії імені І. Огієнка.
