Зі святом, рідне місто! Снігурівці – 209 років.
Більше двох століть стоїть на правому березі тихоплинного Інгульця наше прекрасне місто, яке має багату на різні події біографію і цікаву історію. У давнину недоторкані плугом землі називалися «Диким полем». Свідками тих далеких часів є кургани, які залишили прадавні кочові племена сміливих кімерійців та войовничих скіфів.Саме тут пролягав стовбовий шлях, по якому з глибин Азії проходили орди кочівників, століттями господарювали хазари, печеніги, половці, монголо - татари. На околиці Снігурівки (у районі лікарні) було знайдено скіфські могильники. Пам’ятає снігурівська земля і походи безстрашних козаків. І тільки в кінці 18-го століття з’являються перші постійні поселенці. З кожним роком Снігурівка розбудовувалася. У нашому місті було 13 промислових підприємств, шість будівельних і транспортних організацій. У 1961 році наша Снігурівка отримала статус міста, була третьою серед промислових і культурних населених пунктів Миколаївщини, давала роботу своїм мешканцям та навколишніх сіл.
У березні 1973 року газета «Комуністичним шляхом» приймає на своїй сторінці гостю – районну газету «За урожай» Шумячського району Смоленської області. З її публікації наші земляки дізналися про історію Снігурівки – матері нашого міста, звідки прибули переселенці на південь України в 1812 році. У 1783 році по спеціальному межуванню із села Засілля було виділено володіння під назвою село Снєгурівка. Селяни, що поселилися по обидві сторони річки Чребомирки, були кріпаками поміщика Комарова. Панська садиба знаходилася у селі Добромисліс Шумячського району Смоленської області. Селяни два дні на тиждень відбували панщину. У 1812 році у пана народився син, єдиний спадкоємець. Щоб окупити витрати на пишні хрестини, а також сколотити первінцю багату спадщину, пан примусив селян відбувати панщину вже три дні на тиждень. Це викликало невдоволення селян. Снєгурівці підняли бунт, який закінчився підпаленням садиби поміщика. Прикладу снєгурівців наслідували селяни інших сіл. Розгнівавшись, поміщик не міг простити цього своїм кріпакам. Він домігся у царя веління на виселення бунтарів у Сибір і південні околиці степів тодішнього Малоросійського краю (саме на це була у той час спрямована політика царського двору: згідно з Указом 1803р. про «вільних хліборобів» поміщики мали право відпускати своїх селян на волю – поодинці або цілими селами – за великий викуп. Імовірно, цим і скористався Комаров, аби позбутися бунтарів). Так на березі річки Інгулець у 1812 році з’явилися переселенці, державні селяни (на той час) з Климовицького повіту Могильовської губернії. І вирішили вони « перенести» у нові краї частинку своєї батьківщини, хоча б у назві. Пізніше в наші краї почали переселятися селяни інших губерній кріпаки – втікачі з північних районів України. Оселилися в нашій місцевості й армійські відставники. Спілкувалися спочатку кожен своєю мовою, а потім утворився суржик, де переплелися білоруські «йон, яна, паєхав, приєхав, йость, сябє» з російськими та українськими словами – тобто устолилася балачка, як у нас кажуть, по - снігарьовськи. У 1987 році у зв’язку з підготовкою до святкування 175-ї річниці нашого міста вперше білоруську прабатьківщину відвідали посланці з наших країв, про що повідомлялося в ювілейному номері газети « Комуністичним шляхом» (№№ 119,122, від 3 та 10 жовтня 1987 року). За роки, що минули з того часу, поселення значно змінилося. Сьогодні ми пишаємося, що наша мала батьківщина не раз переживала дні могутності і слави, мала хоробрих героїв, вивела у світ чимало геніїв людського розуму.
РОСТИ І КВІТНИ, РІДНА СНІГУРІВКО!
